Півгодинки

На парковці геть не було вільних місць. Сьогодні в Готелі проходила конференція однієї великої компанії, співробітники якої, схоже, усі мали особистий транспорт і всі ним безперебійно користувалися. Паркувальники мали клопіт з самого ранку, розводили ці потоки автомобілів по різних кутках, зривали голос на підказках «вправо крути!», «стоп!куди?», і не було цьому краю. Нервова робота, що і казати. Запаркувавши всіх, кого тільки можна було, кілька чоловіків у яскравих лимонних жилетах зійшлися під Готелем й почали діставати цигарки з пачок. Кожен з них похитував трохи головою й тягнув криву усмішку в очікуванні смачної розмови про телепнів, які, певне, вперше сіли за кермо, а вже приїхали до їхнього Готелю. Людська дурість безкрайня – у цьому паркувальники пересвідчилися вже безліч разів.

На горизонті з’явився чорний «ягуар». Якось обережно автомобіль став просуватись паркінгом у пошуках вільного місця. Розмова «лимонних» вмить вщухла, вони всі завмерли й стежили за новоприбулим. Згодом, один з них затушив цигарку, зробивши останню затяжку, й рушив у напрямку «ягуара». Автомобіль з надією зупинився і чекав, доки підійде чоловік. Паркувальник не поспішав.

Шибка опустилась – за кермом сидів дуже поважного вигляду й віку чоловік, волосся його було білісіньким.

-         Ви мали бачити на в’їзді знак – вільних місць немає.

-         Молодий чоловіче, я дійсно бачив, втім, мені дуже потрібно стати тут. – Паркувальник збирався щось відповісти, й чоловік поспішив додати: - На півгодинки, не більше.

Паркувальнику було років за сорок. Його вже давно ніхто не називав «молодий чоловік». А у дитинстві вчили поважати старших. Життя, до того ж, навчило його поважати «ягуари». Сергій Михайлович мав приїхати за години три-чотири, а його місце, звісно, вільне. Мабуть, не буде нічого поганого, якщо старий поставить туди машину. На півгодинки.

На темному від сонця й вітру обличчі «лимонного» відобразився стан укладання угоди із сумлінням, й він протягнув руку за ключами – він припаркує. Обличчя старого засвітилося радістю і вдячністю. Він вийшов з автомобіля, вийняв з кишені купюру й протягнув паркувальнику.

-         Хто ж так дає? Тут же камери..., - вирвалось було у того, але, все ж, він стрімко забрав купюру до себе.

Припаркувавши «ягуар», він повернувся до своїх, які не зводили з нього очей, – цигарки й питання були напоготові.

За розмовами час йшов непомітно. Так, у той день було, про що поговорити. Минула година, а поважного сивого чоловіка видно не було. Кишеню гріла хрустка банкнота – в кінцевому рахунку, де півгодинки, там і півтори, чи не так? Й вони теревеніли далі.

Та пішла третя година. Паркувальник нервувався. Після наради зі своїми, він вирішив пройтись до лоббі Готелю, подивитись, розпитати. У Готелі він бував рідко. Ледь відчутна боязкість напружила його плечі. Працівники добре його знали, проте й ті з подивом помічали його в лоббі. Кілька спроб розпитати про сивого не дали нічого й він уже думав вертати назад, коли в одному з високих крісел лоббі, що стояли до нього спинками, помітив голову з білим волоссям. Надія поряд з обуренням ворухнулись всередині, й він попрямував до крісла. Тихенько обійшов. Це був його поважний чоловік.

-         Пане, але ж це вже навіть не година! Вже третя пішла! Ми ж з Вами...

Добродушне обличчя старого не ворухнулось. Очі були закриті, він спав. Паркувальник обережно торкнувся плеча чоловіка, струснув. Сива голова поникла. Ні, то був не сон.

Працівники Готелю забігали, піднялася метушня. Паркувальник розсіяно шкандибав до виходу. У голові пульсувало: «Півгодинки... На півгодинки...».